«ДНР» є фікцією, рішення ухвалюють інші – екс-бойовик

Мумін Шакіров Артуру Гаспаряну 24 роки. Він родом із вірменського міста Спітак. Із 2008 по 2010 рік служив в Нагірному Карабасі, де брав участь у спецопераціях. В 2011 році приїхав на заробітки в Москву. За подіями в Україні стежив з осені минулого року. Після появи «зелених чоловічків» у Криму він написав листа групі у соцмережі «Одноклассники» з проханням прийняти його в команду добровольців, які вирушають на півострів, але отримав запізнілу відповідь.

Після подій в Одесі 2 травня, коли в результаті пожежі в Будинку профспілок загинули десятки людей, Гаспарян попросив записати його в групу в соцмережі «ВКонтакте» з набору добровольців на Донбас і отримав позитивну відповідь. В інтерв’ю Радіо Свобода він розповідає про обставини свого присутність в Україні і причини рішення виїхати звідти.

— Нас на зустріч в районі ВДНГ прийшло десять осіб. Розмовляли ми під аркою житлового будинку, до нас вийшов чоловік слов’янської зовнішності в цивільному, він не представився. Перше, що спитав, чи вміємо поводитися зі зброєю, попередив, відбудеться відрядження в Слов’янськ, йдемо на вірну смерть, за мародерство розстріл на місці, до речі. Неодноразово в цьому переконувався, потрапивши в Україну. Двоє відразу передумали і пішли.

— Гроші обіцяли?

— Ні добових, ні на відрядження, тільки безкоштовне харчування, обмундирування, зброю і гарантію, що тіла привезуть в Ростов і віддадуть родичам, якщо, звичайно, знайдуть. Була сувора вимога знищити всі записи в акаунтах, взагалі прибрати всі особисті дані з соціальних мереж, що я і зробив — ліквідував записи «ВКонтакте» і в «Одноклассниках».

— Як Ви добиралися до українського кордону?

У ці труни посладуть тіла вбитих бойовиків із Росії, які загинули під час операції із захоплення аеропорта Донецьк

​​— Як перетинали кордон?

— 23 травня ближче до півночі виїхали з «бази», чоловік сто на військових «КамАЗах». Нас супроводжував провідник на «Ниві». Їхали кілька годин, зупинилися на кордоні. До нас приєдналися ще чоловік 50 з інших «баз». Отримали зброю: гранатомети, кулемети, автомати, пістолети та гранати, знову сіли в машини.

— Вас вчили стріляти?

— Серед нас були гранатометники. Я став командиром кулеметного підрозділу, у мене в підпорядкуванні було від трьох до шести осіб. Мою спеціальність визначили за спецкодом у військовому квитку. Там є цифри, на які я не звернув увагу. Коли вони дзвонили, просили відкрити конкретну сторінку, зачитати код. Так вони дізналися, як мене професійно використовувати. Мабуть, з кожним працювали окремо.

— Вони — це хто? ФСБ, ГРУ, МВС? Хто ці люди, які вас зустрічали, вчили, тренували, переправляли через російсько-український кордон?

— Я не знаю ні імен, ні прізвищ. Люди слов’янської зовнішності, всі в цивільному. Я навіть їх облич не пам’ятаю.

— О котрій годині ви перетнули кордон?

— 24 травня під ранок. Нас на українській стороні зустрічали великі представники «ДНР». Вони захопили якусь військову частину в Донецьку. Наш загін розмістили по казармах. Відсипалися цілий день, почистилися, привели себе до ладу. Наступного дня, 25 травня, брали участь у тому знаменитому параді на «КамАЗах» в місті, де засвітилися чеченці. Вони давали інтерв’ю, стріляли в повітря, позували перед камерами. Народ радів і зустрічав добровольців із Росії, як визволителів. Увечері ми повернулися в казарми.

— Коли потрапили в перше бойове зіткнення?— Що трапилося з Вашими товаришами з другого «КамАЗа»?

— Там були чеченці, у них один загиблий, двоє поранені. Максимум шість осіб загинуло, в тому числі лікар і козак. У лікарні, коли отямився, здав автомат, під’їхали представники батальйону «Восток» і відвезли нас назад в розташування казарм. Це вже було пізно вночі.

— Яка інформація пройшла по офіційних каналах?

​​— По телевізору повідомили, начебто ополченці вивозили під прапором Червоного Хреста своїх беззбройних поранених солдат, а українські силовики їх розстріляли. Тоді ще не знав, що нас підбили свої ж. Був упевнений, що Нацгвардія України. Ліг спати, десь о четвертій ранку 27 травня мене розбудили двоє, які залишилися в порту з групи прикриття. Коротше, вони мені й розповіли, що стріляли свої по своїм. Постало питання, як жити далі і що робити? Ми вирішили тікати вночі, потайки, пішки до кордону, назад до Росії. Знайшли цивільний одяг, переодяглися, взяли рюкзаки і покинули частину. З нами був водій, позивний «Шумахер». Він сказав, що у нього дядько десь за Донецьком. Шестеро людей приїхали в приватний будинок, щоб перечекати момент, переночувати. Під ранок 28 травня чуємо в сусідньому будинку крики: «Не стріляйте! Не вбивайте!» Виявилося, за нами послали наряд.

— Як вас знайшли?

— Не знаю, імовірно, серед нас був зрадник. Ми кинули рюкзаки, речі і знову втекли. Просто бродили вулицями, без грошей, без документів, підійшли до міста, до блокпоста, розповіли, хто такі… Нас з цього блокпоста взяли, відвезли до Горлівки до командира по кличці «Бєс». Але це вже інша історія.

— Чому ви відразу не поїхали, а залишилися у «Бєса» на два тижні?

— Інших варіантів не було. Я не знав, як вийти з оточення. «Бєс» виявився нормальною людиною, професійним військовим із Горлівки. Обіцяв при першій же можливості відправити назад до Росії. Ми вп’ятьох потрапили до нього. Ми розповіли, що з нами сталося, він сказав, що більше не відпустить нас до «востоківців». Залишив, щоб прийшли в себе. Потім, хто побажав далі воювати, залишився, хто хотів виїхати, як я, поїхав.

— А що ви робили з 28 травня по 15 червня в Горлівці у «Бєса»?

​​— У «Бєса» знову надів форму, нам видали зброю. Брав участь у кількох операціях. Там порядку було більше, грамотно все організовано. Ми робили диверсії — тихо підійшов, розставив бійців, підірвав, відбомбився і відійшов відразу. Ми підірвали українську нафтобазу в Докучаєвську. Вночі непомітно під’їхали на цивільних машинах, я прикривав кулеметним вогнем наші позиції, гранатометники з гранатомета палили по нафтосховищу.

— Докучаєвськ контролювався Нацгвардією?

— Незрозуміло, хто його контролював. І ті, й інші. Але база охоронялася. Ми як почали стріляти, звідти вогонь у відповідь. Але вони не бачили, куди відстрілюватися.

— Навіщо підірвали нафтобазу?

— Танки і бронетехніка не заправляються.

— Вам же теж треба заправлятися.

— У нас же немає техніки. Це потім вона з’явилася у ополченців, через три дні після того, як я поїхав.

— Прямі зіткнення були з противником?

— Так, в Карлівці. Там якраз лінія фронту. Нацгвардія або «правосєкі», я їх не знаю, побачив у лісі з червоними пов’язками. Ми їх видавили з лісу. Вони хотіли обійти «зеленку» і увійти в місто Карлівка. У нас там засідка була. Вони як підійшли до лісосмуги, ми почали стріляти в них, вони кинули своїх поранених і розбіглися. Ми їх забрали в наше розташування, там лікували, кого можна було лікувати. «Бєс» особисто дзвонив батькам бійців, але тільки тим, чиї діти проходили строкову службу. Дзвонив матерям: «Ідіть, забирайте своїх дітей». А інших, хто з СБУ, «Правого сектора», Нацгвардії — вони вважалися військовополоненими.

— Як з ними поводилися?

— Допитували і закривали їх.

— А що з брехні по телевізору Вам здалося найбільш нахабним і обурливим?

​​— Беруть інтерв’ю у «ДНРовців». «ДНР» — це, насправді, вигадка. «ДНР», як я зрозумів, існує в кабінетах цих Бородая, Пушиліна, Царьова. А рішення ухвалюються в іншому місці і іншими людьми.

— Деякі журналісти, хто буває на Донбасі, говорять, що 20 відсотків воює росіян, 80 відсотків — місцеві ополченці.

​​— Я б сказав навпаки. Більшість — росіяни, чеченці, інгуші, такі як я, з Вірменії теж є. З місцевими я спілкувався, вони говорять, що від нас вимагалося — ми зробили. Я кажу: «Що від вас вимагалося?» Вони кажуть: «Ми ж голосували, а інше від вас залежить». Тобто, «референдум» про самовизначення Донбасу, ми воювати не хочемо. Один мені взагалі сказав: «Я хочу отримувати свою зарплату, бухати і до наступної зарплати». Вони в основному недосвідчені, поводитися зі зброєю не вміють. Ніхто не служив. Я про Донецьк говорю.

— А в Горлівці?

— Там 50 на 50. Але росіяни краще воюють, однак хлопці служили, армія є хоч якась. В Україні 23 роки ніякої армії не було.

— Чому ви вирішили це розповісти?

— Досі ті люди, які нас, по суті, зрадили (того, що сталося в аеропорту, можна було уникнути, і могло все бути по-іншому, якби все було організовано грамотно), командують, і добровольці з Росії їдуть до них. Я хочу, щоб ці люди зрозуміли, хто буде ними командувати. Я пішов, вижив чудом, мені їх шкода. Вони ще йдуть у підпорядкування таких командирів, як Ходоковський і до інших людей. Я всіх за прізвищами не знаю.

— А мародерства багато?

— Мародери були. Ми їх відловлювали і ліквідували.

– Тобто розстрілювали?

— Кого розстрілювали, кого били. Мародери, в основному, місцеві. Вони підходять з пістолетом, представляються від імені «ДНР» і вимагають у людей гроші, телефони і навіть машини.

— Це в Горлівці чи в Донецьку?

— У Донецьку. У Горлівці «Бєс» контролює, там порядок.

— А чому пішли від «Бєса», якщо з ним було надійно працювати?

​​— Із «Бєсом» надійно, але «Бєс» один не може протистояти українській армії. Опір марний, безуспішно віддавати життя, навіщо? Дивіться, в Донецьку сидить більше ніж 1000 осіб, грубо кажучи, чешуть собі я**я, в той час як в Слов’янську бої. А ті просто сидять на блокпостах, нічого не роблять. Я думаю, чому не відправити хоча б половину їх на допомогу? Все безперспективно, неорганізовано. Там стільки командирів… Кожен третій себе оголошує командиром. Якась група свою групу організовує. Єдиного командування немає. Я думав, що буде як в армії: сердитий режим, організованість, зв’язок, злагодженість. Нічого цього не було, тому й поїхав.

— Як Вас повернули назад до Росії?

— «Бєс» дотримав слово, подякував, дав по 1000 гривень на кожного в дорогу, побажав успіху і відправив по домівках. Зі мною поїхали три людини, один поранений і двоє на ходу. Сіли в цивільні машини і через Луганську область, обходячи митний пункт, проїхали близько 150 кілометрів. На російській стороні нас зустріли, привезли в Ростов, потрапили на ту ж базу, де пройшли підготовку. Переодяглися, нам дали грошей на квиток, повернули документи, телефони і відпустили по домівках.

— А чому добровольцям не платили гроші, хоча б якісь мінімальні?

— Я не знаю, це в організаторів треба запитати, чому не платять.

— З іншого боку, Ви громадянин Вірменії, з іншої країни…

— Я навіть там під вірменським прапором ходив. Є фотки.

— умирати за чужу батьківщину якось…

​​— Я не вважаю Росію чужою батьківщиною. У мене ментальність радянської людини. Мої діди воювали за СРСР, і я воюю. Я не вважаю Росію чужою

Підписка на новини

Щоденні новини Time-UA.com на Вашу поштову скриньку. Отримуйте на свій E-mail останні новини за добу!