Андрій Середа («Кому вниз») про новий альбом «4», Шевченка і Україну

Хрест, що стоїть на Чернечій горі у Каневі, цифра «4» і підпис: «Шевченко». Це обкладинка нової збірки легендарного рок-гурту «Кому вниз» до 200-річчя народження Тараса Шевченка. Гурт працював над нею, паралельно перебуваючи на Майдані — з листопада до березня. А 2 травня з прем’єрою платівки музиканти приїхали до Львова. Втім, із запланованих двох концертів (у театрі імені Марії Заньковецької та на фестивалі «Флюгери Львова»), «Кому вниз» відіграли лише один.

Інший скасували через оголошену жалобу за загиблими в Одесі. Про своє відчуття Шевченка, совдепівських організаторів ювілею Кобзаря і ставлення до теперішніх подій, керівник гурту Андрій Середа розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

— Досі гурт мав п’ять творів на слова Тараса Шевченка: «Микита Швачка», «До Основ’яненка», «Розрита могила», «Не нарікаю я на Бога» та «Суботів», що став першим широковідомим твором команди. До нової ж збірки «4» увійшли уривки: з «Княжни». Зоре моя вечірняя, з «Хустини», з «Холодного Яру», з «У казематі». За байраком байрак, з «Осії. Глави XIV». Втім, у назві кожної композиції варто звернути увагу на одну літеру — «з». Розкажіть чому.

— Я вважаю, що митці не повинні мати жодних кордонів на противагу від людей, які займаються конкретно політикою. Митці мають повне право і навіть зобов’язання перед усім світом і перед самими собою відкривати все довкола. Вони на 360° звернені до всього світу своїм єством. Можна говорити і шаблонами: коли говорять гармати, митці мовчать. Але ми знаємо з історії, так завжди було, що спочатку йде дух, а потім тіло. Митці — це дух. Не тільки ми, достатньо й інших гуртів та митців в інших видах творчості творили сьогоднішній день. Це велика відповідальність, драматичне задоволення. В теперішніх подіях є драматика, а не трагедія. Тут є велика кров, але є й велике відкриття сердець, коли разом з чорнотою на світ виходить і світло. А якщо митець не відчуває приналежності до сьогоднішнього дня, значить він не був ніколи митцем. Я відчуваю цю приналежність, значить я теж творю цю класну річ, яка огортає мене зі всіх сторін. Це дає чисто по-чоловічому, по-козацьки відчути як сльози, так і відчути радість.

— Ви і творили цю «класну річ», коли виступали 12 грудня на Майдані, але разом з тим, вже 9 березня, на день народження Шевченка «Кому вниз» не було. Чому?

— Там не було дуже багато людей. А були люди — деякі музиканти і організатори, які, на наш погляд, не достойні представляти Шевченка. Вони більше дбали про себе, аніж про величне. Це було не свято, це був «празнік». Для нас це містична подія — 200 років Шевченкові, а цим оперували люди, які залишилися совдепами, люди, які занехаяли своєю діяльністю свої душі, бо були приналежні до руйнування пам’яток архітектури, будинку Грушевського через що в тому числі вулиця Грушевського і відповіла.

— Цифра 4 символічна для гурту — вас четверо, альбом четвертий, пісень чотири та й саме 200-ліття припало на 2014 рік. Саме тому ця цифра є назвою альбому?

— Так, вибрали цю цифру, бо в альбомі чотири музичні твори, а п’ята — мелодекламація. А по-друге, з дитинства графічне відображення цієї цифри мені найбільше пасувало. Не знаю чому, я не знайшов пояснення звідки це взялось. А з іншого боку, цифра 4 в Японії вимовляється так само, як слово смерть. Наше відношення до слова смерть не є християнським, бо ми не віримо, що після нашого буття на землі, ми переходимо в якусь іншу іпостась чи паралельний світ. У нас на самому диску написана цитата Горація «Omnes una manet nox» (на всіх чекає та сама ніч). Але поки є день, в жодному разі не треба гальмувати, треба використовувати цей білий день, щоб отримати більше вражень від нашого присутність на землі.

— Ви згадали про мелодекламацію — п’яту частину альбому з «Осії. Частина XIV», а вона починається зі слів «Погибнеш, згинеш Україно…». Чи таке майбутнє чекає на Україну чи, імовірно, якесь інше?

— Ніхто того не знає. Є просто наше ставлення до чогось і ми самі трактуємо як воно має відбуватись. А відбуватись воно має через смерть до життя, через загибель України, такою, якою її бачив, наприклад той самий Шевченко, адже та Україна його не влаштовувала. Я чую «Погибнеш, згинеш Україно…» з одного боку як пересторогу, а з іншого — як перехід до іншого відчуття України відмінної від тої, що оточує нас зараз. Ми б ніколи не бралися до Шевченка, якби думали, що він більш нещасний, інфернальний, ніж життєлюбний. Шевченко — це страшенне світло. Колись давно, наш аматор написав: «Ви граєте такий депресняк, від якого хочеться жити» і в тому протиборстві і полягає наше ставлення до того, що відбувається.

Підписка на новини

Щоденні новини Time-UA.com на Вашу поштову скриньку. Отримуйте на свій E-mail останні новини за добу!